Розваги та свавілля історичних постатей. Огляд класичного роману “Річковий Світ. В свої зруйновані тіла поверніться” Філіпа Фармера

У класичної фантастики часто-густо є одна величезна проблема - вона не вгадує правильно. “Світ Ріки” намагався передбачити майбутньє до 2008-го року, алі ніц не вийшло. Та насправді вгадування майбутнього тут далеко не на першому місці. Тут у нас ближче до релігії, а точніше, до її еволюції. Що, як люди зневіряться взагалі у всьому, в що вірили? Що виникне на місці минулих храмів та жертовних алтарів? Світ Ріки. Штучна планета, спроектована як нескінченна річкова долина, на яку невідомі сили (ТМ) реінкарували геть усе людство, з неоліту і до сучасності (але не пізніше 2008-го). Невідомі сили проводять експеримент, а люди намагаються вижити поруч з собі подібними. І на фоні всього цього зневіра породжує нові течії, бо ж людина така істота, якій конче необхідно чогось боятися і чомусь вклонятися, щоб воно не наганяло стільки страху.

Такої концепції було б достатньо, щоб написати щось цікаве, але Фармер пішов іншим шляхом. Перша книга крутиться навколо одного відомого британського мандрівника, Річарда Бертона. А поки ти, юзернейме, сумніваєшся, бо нічого про сера Річарда не чув, я натякну тобі, що цей вусатий дядько колись переклав збірку казок “Тисяча й одна ніч” та адаптував “Камасутру” (ні, англійською, а не під забобони європейців), і взагалі свого часу був мегазіркою-етнологом. Бертона мучить його минуле, він страждає за людьми, яких втратив, йому постійно нагадують про його не самий відомий антисемітський твір, і через це він міняється (чого у реальному житті не відбулося від слова “зовсім”).

Звичайно ж, у Бертона характер дослідника, тому кому, як не йому докопуватись до таємниць Річки.

Але читається це через силу. Навіть коли ворогом Бертона роблять Герінга (того самого, так) - це не додає книжці драйву. Так, тут є досить багато цікавих діалогів, коли людина з одного часу передає людині з іншого свої погляди та культуру свого часу, коли через це виникає світоглядні конфлікти, але цього замало. Книжка написана у часи хіппі, це відчувається, але чогось не вистачає (тут Герінга роблять адептом пацифістської релігії, але аж надто притягнуто це виглядає). У потрібний момент головний герой знову поринає у душевні переживання, і темп збивається. Плюс Бертона чомусь дуже часто впізначали, і сучасники, і нащадки. Плюс у місцевих “поганців” з їх технологіями відновлювати тіла та спогади давно померлих людей, не було жодного засобу відслідковувати цих людей, окрім через залучення натовпу таємних спостерігачів.

Не рекомендую.